Отзыв о работодателе «Бюро переводов "Статус Ко"» Добавлен: 13.05.22 22:54

Колектив професіоналів, яких це місце не варте.

Якщо маєте хоч трохи поваги до себе – ані ногою в це місце! Напочатку все може здаватися доволі непогано: в перший же день ти читаєш правила компанії, в яких чорним по білому написано про чіткий графік роботи. Цю інформацію можна одразу забути, оскільки за весь час роботи в цій конторі жодного разу піти додому вчасно не вдалося, та й про державні вихідні чи свята теж забуваємо на старті. За все це в останній день своєї роботи можна почути «подяку» у формі саркастично кинутої фрази, що хтось просто не вміє планувати свій робочий час. Ставлення до вас буде гарним рівно стільки, скільки ви будете зручним, дозволятимете завалювати вас роботою та будете перепрацьовувати, а потім вам це ще подадуть під соусом, що це вам подобається жити на роботі. З тієї ж причини про обідню перерву теж забуваємо: на папері вона є, але борони Боже тобі вийти на законну годину обідньої перерви – готуйся вислухати, як одна-єдина бджілка-трудівниця (ні) пані директорка працює за всіх ледарів у цій компанії! Тож готуйся сидіти голодним, або мені, наприклад, вдалося прокачати швидкість вживання їжі до 3 хвилин (проте шлунок був не в захваті).

Правила роботи написано дуже детально, але згадують про них лише тоді, коли це вигідно керівництву, а простою мовою – коли аргументи закінчуються. Про свої права та доводи теж можна забути на порозі, бо навіть якщо це написано в правилах, то пані директорка завжди готова ці правила змінити, нехай вже й втретє за один день.

Панове керівники – це така собі парочка підприємців в найкращих традиціях 2000х, які намагаються загорнути своє нахабство та жадібність в обгортку сучасної компанії, але проти себе не попреш, чи не так?
Такі люди свого не впустять, тому якщо ваші погляди – порядність та європейські цінності, то ваші шляхи мають розійтися в ту саму мить, як зійшлися.
Офіс (аж в бізнес центрі!) – це окрема вишенька на цьому тортику лайна: та сама обгортка, за якою ховається вся кухня, про яку краще не знати. Працівники з періодичністю приблизно раз на день (інколи й частіше) вислуховують, що мають молитися та гарувати, як прокляті, щоб мати честь працювати в такому храмі. До речі, храм дуже опікується своїм брендингом (читати «вихвалянням себе») у вигляді візитівок і шоколадок, а краще б навчилися цінувати та поважати працівників.

Про соціальний пакет забуваємо.
Про вчасну виплату зарплат - теж забуваємо: графік виплат визначається «зборами місяця», які можуть переносити на 2 тижні, а без зборів ти зарплату не побачиш. Збори – це взагалі улюблена форма спілкування з працівниками, де всі мають мовчати, поки не дадуть слово, схилити голови та вислуховувати, які всі нездари, навіть якщо виконали той бісів план, який заздалегідь ставиться нереалістичним, бо «так заробляються грошИ».
Окрема форма спілкування – це походи в кабінет до керівництва, навіть якщо горить дедлайн. Це унікальна можливість для пані директорки, наприклад, поперемивати кісточки або попліткувати про те, в кого яка фігура/зачіска/помада, і не дай Боже тобі не погодитися чи – ще гірше – мати власну думку!
І наостанок: з поданням заяви на звільнення приготуйтеся, що в цю ж мить ви станете ворогом народу, зрадником і все в цьому дусі. Отримати свої чесно зароблені гроші в повному обсязі теж не розраховуйте.
Негативні коментарі теж регулярно підчищаються, бо самодурство та критика - самі розумієте: існувати разом не можуть.

Єдиний промінь сонця в цьому богом забутому місці - це колектив працьовитих, талановитих людей, яких життя занесло в місце, яке не варте навіть волосини кожного з них, і якщо щось адекватне тут і виходить – тільки завдяки їм.
Бажаю кожному якнайшвидше звільнитися з цього місця, яке руйнує вашу самооцінку, психіку та життя.

7 місяців у цій «компанії» було достатньо, щоб зрозуміти: в неї немає майбутнього.
Повірте: найкраще, що з вами може статися тут – це звільнення.