Отзыв о работодателе «МЕТРО» Добавлен: 02.04.26 22:43

Позитив? Крім стабільності,мабуть,жодного.

Вітаю. Віддала цій компанії більше 10 років життя. Досить солідний термін, щоб зрозуміти: тут вміють цінувати людей. Особливо тоді, коли їх уже немає.
Спробувала згадати щось хороше. Справді намагалася. Але, мабуть, у якийсь момент навіть пам’ять вирішила не знущатися з мене.
Поки в керівництві Metro Cash & Carry Україна були іноземці, система хоча б імітувала здоровий глузд. Потім настав лютий 2022 — і разом із першими вибухами зникло керівництво. Директор ТЦ №18 у Запоріжжі випарувався “по-англійськи”. Його заступники — синхронно. Командна робота, як вона є. Десь згодом з’явились повідомлення з Норвегії. Вочевидь, це і був план підтримки персоналу в кризу.
У цей час страх, невизначеність і паніка були нормою. І поки “верх” демонстрував майстер-клас із самозбереження, магазин тримали ті, хто просто залишився людьми: Ганна Бойко, Юлія Сиромятнікова і, що найіронічніше, начальник охорони Микола Сидоренко. Без гучних слів. Без втеч. Просто робили роботу і тримали колектив у купі. Жарти, підтримка, принциповість — виявляється, це працює краще за будь-які корпоративні цінності на папері.
Потім з’явились нові “ефективні” управлінці. Олександр Пінтійський і Андрій Тітков — директор-аферист і його амбітний, але помітно загублений у реальності заступник. Ідеальна пара, якщо завдання — не розвивати, а добивати.
З часом Ганна стала директоркою, Юлія — заступницею. І, здавалось би, у магазину з’явився шанс на адекватність. Але це, як виявилось, було стратегічною помилкою.
Бо далі сталося найцікавіше: тих, хто реально тримав магазин на плаву, просто викинули. Формально — “порушення”. Неофіційно — за те, що були занадто людяними, занадто включеними і, що найгірше, занадто ефективними без дозволу згори.
Першим прибрали Миколу Олександровича — людину, яка могла одним поглядом навести порядок або підтримати, коли страшно. Потім — Ганну і Юлію. Логічний крок: якщо щось працює — це треба зламати.
Ці дві жінки — розумні, трохи шибануті (в хорошому сенсі) трудоголічки — робили те, що, як виявилось, у цій компанії не вітається: брали відповідальність і реально працювали разом із людьми. Не з кабінету. Не “через наказ”. А руками. І головою.
За один місяць Metro Запоріжжя втратило все, на чому трималося роками. Не процеси. Не стандарти. Людей.
Після цього почався цілком передбачуваний сценарій: працівники звільняються або тікають в інші ТЦ. Магазин повільно деградує. Але, мабуть, у звітах усе виглядає стабільно.
Залишається тільки спостерігати цей процес і чесно визнавати: найстрашніше для цієї компанії — не криза, не війна і навіть не відтік кадрів. Найстрашніше — це нормальні люди, які щось реально тримають.
Їх тут довго не тримають.