Щіро вітаємо усіх з нагоди 32-річчя Незалежности!

Сьогодні лунатиме багато розчульного пафосу, я й сам мав би з нього почати. Панегірик, ода й дифірамб – легкі до виконання жанри. Важче бути чесним зі собою. Тому дозвольте сказати не те, що єлеєм ляже, а те, що в серці тріпоче.

32 роки – це достатньо часу, щоб наші міста були малолюдні не від того, що вони обстрілюються зусебіч, а тому, що кінець серпня, й люди розлетілися лоукостами ловити останні зблиски літа в різні європейські міста.

32 роки – це достатньо часу, щоб народжений у день незалежності українець свої 32 зустрічав не в багнистому окопі, а в розквіті сил, в самому соці 30+, з видимими успіхами в кар’єрі й особистому житті.

32 роки – це достатньо часу, щоб люди будували своє щастя й успіх у своїй власній державі, а не тонули в ріці Тиса, намагаючись утекти від м’ясорубки війни в Румунію чи Угорщину.

32 роки – це достатньо часу, щоб бути вільною людиною 21 сторіччя, зі свободою пересування, з реалізацією мрій і певністю планів – а не оце все.

32 роки – стільки зайняв шлях до власного краху. Де перспективи – під знаком питання, та й саме життя під тим самим знаком. А в цей час усі народи європейського континенту просто живуть, живуть просто. Як і мають жити люди у своїх державах.

За якою б високою патетикою не ховатися – все одно на карті світу ми бачимо не успішну, безпечну, заможну країну, якій Бог усе дав для цього – а величезну територію величезного горя.

З днем народження, нелюбима моя любове. Дякую, що ти є моїм пеклом і моїм раєм. Дякую, що ти є.

Остап Дроздов